|
волом.— Може, він зоставив їх своєму товариству. Я знаю тільки, що мені він їх не зоставив. На цей жарт усі засміялися.
— Його похорон буде дуже смутний,— промовив той самий пан,— я не знаю жодного чоловіка, що пішов би туди. Хіба вже ми зберемо людей.
Вони всі розійшлися й змішалися з іншими гуртами.
Скрудж спочатку здивувався, що дух приділяє увагу таким пустим розмовам, але, розуміючи, що вони мають щось означати, він почав дошукуватись, що саме.
Вони пішли на сумний куток міста; там Скрудж ніколи не був до цієї пори; однак він пізнав той куток, згадав його недобру славу. Вулиці були брудні та вузькі; крамниці та будинки дуже сумні; люди обшарпані, в подертих чоботях, п'яні, брудні, з-під воріт на вулицю стікав бруд і йшов сморід; од цього кутка тхнуло злиднями й розпустою.
В самій середині цього вертепу була темна крамничка; у ній продавалося залізо, пляшки, кістки, різне брудне шмаття. Серед того краму в грубці, зложеній зі старої цегли, горіло вугілля, а перед вогнем сидів купець,— сивий крутій, років за сімдесят. Він укривався від холоду завісою, зшитою із лахміття, і курив люльку з великою втіхою, як на тихому відпочинку.
Скрудж і дух опинилися перед цим чоловіком якраз у ту хвилину, як у крамницю тихенько прослизнула якась жінка з важким клунком. Щойно вона увійшла, як з'явилася друга жінка з таким самим клунком. За нею миттю з'явився чоловік у старому чорному вбранні; побачивши жінок, він дуже здивувався. І вони, і він зараз упізнали одне одного. Після короткої мовчанки од здивування,— крамар теж був здивований,— всі зареготали.
— Ось вам усе полічено, і я не дам більше, хоч нехай мене спалять живцем. Чия тепер черга?
Виступила пані Дільбер. У неї були простирадла, рушники, деяке вбрання, дві старовинні срібні ложечки до чаю, щипчики до цукру й кілька чобіт. Те Джо полічив так само.
— Тепер, Джо, розгорни мій клунок,— сказала друга жінка. Щоб зручніше було, Джо став на коліна; насилу розв'язав клунок
і витяг з нього великий та важкий шмат темної тканини.
— Що це таке? — спитав Джо.— Невже завіса од ліжка?
сміючись, одказала жінка.— Звичайно, завіса од
ліжка!
— Невже ви її зняли разом з кільцями, як він лежав на ліжку? — спитав Джо.
— Звичайно,— відповіла жінка.— Чому ж би мені цього не зробити?
— Ви вродилися для того, щоб зібрати велике майно,— сказав Джо,— і ви неодмінно збагатієте.
— Звичайно, я не буду втримувати руки, коли треба тільки простягти її, щоб узяти щось, та ще в такого скнари, якими він був! — спокійно відповіла жінка.
|
|
