|
— Тим більший йому сором, Фреде! — промовила гнівно племінникова жінка.
— Він дуже чудний дідок! — мовив племінник.— І не такий приємний, як би міг бути. Але ж те зло, що він робить, карає його самого, і через те я не можу гніватися на нього.
— Я певна, що він дуже багатий, Фреде,— промовила племінникова жінка.— Принаймні ти завжди говорив мені це.
— Що ж за користь йому з того багатства, моя люба! — відповів племінник.— Він з нього не робить нічого доброго, не має ніякого вжитку зі свого багатства, навіть не тішиться тією дум кою, ха, ха, ха! — що його добро зостанеться колись нам.
— Я його терпіти не можу! — промовила господиня, а з нею і всі інші жінки.
— А я ні,— відповів племінник.— Мені його шкода, я не міг би на нього гніватися, хоч би й хотів. Хто ж приймає кару на його лиху
вдачу? Завжди він сам. Наприклад, він убив собі в голову, щоб нас не любити, і не захотів прийти до нас обідати. Ну, і що ж? Він сам втратив обід, хоч і не Бог зна який!..
Це була довга ніч, та й чи була це одна ніч? Неначе цілі різдвяні свята перейшли в тому часі, що Скрудж провів з духом. Дивно було, що Скрудж зовсім не перемінявся на обличчі, дух же все старішав та старішав.
Скрудж помітив цю зміну, але ні разу не сказав про це. Аж ось виходили вони з одного дитячого свята. Скрудж глянув на духа й побачив, що він зовсім посивів.
— Хіба життя духів таке коротке? — спитав Скрудж.
— Моє життя на землі дуже коротке,— од повів дух,— цієї ночі воно скінчиться.
— Цієї ночі? — скрикнув Скрудж.
— Еге, сьогодні опівночі. Це буде вже хутко... Слухай!
У ту хвилину дзвони вибили три чверті на дванадцяту годину.
— Вибач за моє запитання,— сказав Скрудж, пильно дивлячися на духову одежу.— Під твоєю одежею я бачу щось чудне, воно не належить тобі. Що це таке? Нога чи кіготь?
— Це могло б зватися кігтем, так на ньому мало м'яса,— зі смутком промовив дух.— Дивись!
У ту хвилину з одежі духової вийшло двоє дітей,— нещасних, обшарпаних, страшних. Вони впали на коліна, чіпляючися за поли духової одежі.
— 0 чоловіче, дивись, дивись, дивись сюди вниз! — скрикнув дух. То були хлопчик і дівчинка,— жовті, худі, обдерті, зморщені,
дикі, грубі. В їхньому приниженні було щось таке, як у гадів. Хороша молодість не закруглила їхнього тіла, не забарвила їх свіжим рум'янцем; жорстка, костиста рука Часу немов зім'яла, стерла й зморщила їх. В їхніх дитячих обличчях, замість доброго ангельського виразу, було щось страшливе, демонське, грізне. Ніякі занепад та розпуста людські,— хоч найгірші,— не могли б створити потвор і наполовину таких гидких і страшних, як ці діти.
|
|
