|
Скрудж одступився, поблідши від жаху. Він хотів було сказати, що це хороші діти, але ті слова швидше задавили б його, ніж би він вимовив таку велику, таку неможливу брехню.
Він лише спитав:
— Це твої діти?
— Це людські діти,— відповів дух, дивлячись униз, на дітей.— Вони чіпляються за мене і скаржаться на своїх батьків. Хлопець зветься «Темнота», а дівчинка «Бідність». Стережись їх обох і всього їм рідного; але найбільше стережися хлопця, бо я бачу в нього на чолі напис, той напис,— якщо не буде стертий,— віщує погибель.
Дзвони пробили північ.
Скрудж озирнувся, щоб подивитися на духа, але духа вже не було. Як прогув останній дзвін, Скрудж згадав слова старого Якова Марлея і, підвівши очі, побачив страшну примару, закутану з голови до ніг. Вона наближалася до Скруджа так, як туман стелиться по землі.
Строфа IV. ОСТАННІЙ ДУХ
Помалу, поважно та мовчки наближалася примара. Коли вона підійшла близько, Скрудж упав на коліна. Навіть повітря навкруг духа немов випромінювало тьму й невідомість. Дух був покритий чорною шатою,— вона закривала йому голову, обличчя й тіло; видно було тільки простягнуту руку. Коли б не та рука, то не можна було б одрізнити духову постать серед ночі й темноти, що його обступала.
Скрудж бачив тільки, що дух був величезного зросту; коли він наближався, Скрудж почував, що таємнича присутність духа сповняє його душу жахом. Більше Скрудж нічого не знав, бо дух не озивався й не ворушився.
— Чи я бачу перед собою духа прийдешнього Різдва? — спитав Скрудж.
Дух не відповів, а тільки показав рукою вперед.
Дух пішов уперед так само поважно, як і прийшов. Скрудж пішов за ним в тіні його шати, що, здавалося, підносила й вела його.
Не знаю, чи можна сказати, що вони увійшли в місто, бо швидше місто посунулося до них і огорнуло їх собою.
Дух став позад одного гурточка ділових людей. Скрудж, побачивши, що його рука простягнута до них, підійшов теж послухати їхню розмову.
— Ні,— мовив великий товстий пан з величезним волом,— я нічого більше не знаю про це. Я знаю тільки, що він умер.
— Коли він умер? — спитав другий.
— Тієї ночі, здається.
— Що ж це з ним сталося? — спитав третій, беручи понюшку тютюну з дуже великої табакерки.— Я думав, що він ніколи не вмре.
— Бог його знає,— відповів перший, зітхнувши.
— Що ж він зробив зі своїми грошима? — спитав добродій з червоним обличчям та наростом на носі, що тремтів у нього, як у індика.
— Я нічого не чув про це,— відповів, зітхнувши, пан з великим
|
|
