|
Після полудня він пішов до свого племінника. Разів з десять пройшов він повз двері, поки зважився постукати. Далі таки постукав.
— Чи вдома ваш господар, голубонько? — спитав він служницю.— Славна дівчина! Дуже мила!
— Дома, пане.
— Де ж він, моя люба?
— Він, пане, в їдальні разом з панною. Я проведу вас туди, коли бажаєте.
— Дякую вам; він знає мене,— промовив Скрудж,— я сам піду.
Він тихенько одхилив двері і заглянув у їдальню. Стіл був накритий серед хати дуже святково, а молоді господарі вкотре оглядали, чи все було до ладу.
— Фреде! — промовив Скрудж.
— Господи, Боже мій! — скрикнув Фред.— Хто це?..
— Це я, твій дядько Скрудж. Я прийшов на обід. Можна увійти? Чи можна йому увійти! Скрудж повинен був дякувати Богові, що
племінник не поодривав йому рук, стискаючи їх. Щирішої зустрічі не могло й бути. Племінниця привітала його теж так само щиро, і Топнер теж, як прийшов, і кругленька сестра, і всі гості, як поприходили. Що за чудовий був то вечір! Які хороші забави! Яка згода! Яке щастя!
А на другий день Скрудж прийшов рано в свою контору. Страх як рано! Він тільки й думав про те, щоб прийти раніш за свого писаря Боба Кретчита і зловити його на запізненні.
Так і сталося. Годинник вибив дев'ять — Боба нема; чверть на десяту — Боба нема. Він спізнився якраз на вісімнадцять з половиною хвилин. Скрудж сидів перед широко одчиненими дверима, щоб побачити, як Боб увійде в свій закамарок.
Боб ще за дверима зняв шапку й шарфик і одним скоком сів на стілець; потім почав рипіти пером так швидко, немов хотів догнати дев'яту годину.
— Слухайте! — гукнув Скрудж своїм (як тільки він міг удати) звичайним голосом.— Що це ви приходите в таку пізню пору?
— Вибачте мені, добродію,— промовив Боб,— я справді спізнився...
— Спізнився! — переказав Скрудж.— Ще б пак — ні! А йдіть лишень сюди, добродію!
— Це ж тільки один раз на рік,— благав Боб, виходячи зі свого закутка.— Цього вже ніколи не буде більше, пане! Я вчора трохи побавився ради свята...
— Ну, то я вам от що скажу,— мовив Скрудж.— Я не хочу більше терпіти такого, як було, і через те,— говорив він далі, вставши зі стільця й штовхнувши Боба так убік, що той поточився назад у свій закамарок,— через те я зважив платити вам більше.
Боб затремтів з переляку й потягнувся за лінійкою. В нього майнула думка оглушити лінійкою Скруджа, зв'язати його, покликати на поміч з вулиці людей і одвезти його в дім для божевільних.
— З Різдвом Христовим, Бобе! — сказав Скрудж зовсім поважно, тріпаючи його по плечах.— Дай вам, Боже, кращого Різдва, мій
|
|
