|
— Це тільки тінь тих людей, що колись були,— сказав дух,— вони не бачать і не чують нас.
Веселі подорожні наближалися, і Скрудж пізнавав кожного та звав по йменню. Чого він так безмірно тішився, дивлячися на них? Чого його суворі очі заблищали і серце забилося? Чого йому було втішно слухати, як ті селяни, повертаючи на роздоріжжі, бажали одне одному веселого Різдва? Що було веселого в Різдві для Скруджа? Геть думку про «радісне Різдво»! Коли воно принесло йому щось добре?..
— Школа ще не зовсім порожня,— сказав дух.— Там ще до цієї пори сидить самотній хлопчик, покинутий своїми близькими.
Скрудж сказав, що він знає те, і заплакав.
Вони звернули з дороги на стежку, добре відому Скруджеві, й підійшли до темної мурованої будівлі; на покрівлі стояла маленька вежа зі дзвоном та бляшаним півником-вітровичком. Це був великий будинок, зовсім запущений...
Дух і Скрудж пройшли через першу кімнату, а потім далі. В останнім кутку будинку двері одчинилися перед ними, і вони побачили довгу порожню, похмуру кімнату, що здавалася ще порожнішою через довгі ряди соснових лавок зі столиками. Коло блідого вогню сиділа самотня дитина й читала. Скрудж сів на лавку й заплакав, побачивши свою власну бліду тінь, себе самого, забутого, як бувало завжди на Різдво...
Ото здивувалися б Скруджеві діловиті приятелі, коли б побачили його розпалене, стурбоване обличчя і почули, на які дурниці тратив він всю поважність своєї натури і яким він голосом говорить, не то сміючись, не то плачучи.
Потім, хутко змінивши голос, що зовсім не було в звичаї у Скруджа, він сказав, жаліючи сам себе: — Бідне хлоп'я! — і знов заплакав. Потім, утерши сльози кінцем рукава та засовуючи руку в кишеню й оглядаючись навкруги, він промовив тихо:
— Я хотів би... але вже пізно!..
— Що таке? — спитав дух.
— Нічого,— відповів Скрудж,— нічого; минулої ночі якийсь хлопчик колядував коло моїх дверей... мені хотілось би дати йому що-небудь...
На духовім обличчі з'явився замислений усміх; він порушив рукою й сказав:
— Подивимося на друге Різдво.
При тій мові давніший маленький Скрудж став більший, кімната потемнішала і стала ще брудніша. Двері покосилися, вікна потріскалися. І ось хлопець знов тут сам, бо всі хлопці пороз'їздилися додому на веселі святки...
Він тепер не читав, ходив сумний по кімнаті сюди та туди. Скрудж глянув на духа, смутно покивав головою й боязко глянув на двері. Вони одчинилися, і маленька дівчинка, значно менша за хлопця, вбігла в хату, кинулася до нього, почала його обіймати, цілувати, мовлячи:
— Любий, любий братику мій! Я приїхала по тебе, любий! — та й
|
|
