|
ся Скрудж. Він мінився та світився, то з одного боку, то з другого, там, де за хвилину був ясний, робився темний, вся духова постать була ясна подекуди і весь час міняла свої обриси.
— Чи це не ви, добродію, той дух, що про його відвідини мені казано? — спитав Скрудж.
— Я.
Голос у нього був лагідний та любий, але,— дивна річ,— лунав той голос так, неначе дух був оддалік, а не близесенько від Скруджа.
— Хто ви і що ви таке? — спитав Скрудж.
— Я дух минулого Різдва.
— Давно минулого? — жваво спитав Скрудж, придивляючися до малесенької істоти.
— Ні, твого останнього Різдва.
Скруджеві (він сам не знав через що) дуже захотілося побачити духа в капелюхові, і він попросив його надіти.
— Що? — скрикнув дух.— Невже ти хотів би так хутко знищити людськими руками те світло, що від мене йде? Хіба не досить того, що ти й інші такі, як ти, зробили цю шапку та примушують мене носити її цілими роками, насунувши по самі брови?
Дух простяг свою дужу руку й ласкаво доторкнувся до Скруджа, мовлячи:
— Вставай, ходім зі мною.
По тій мові вони пройшли крізь стіну й опинилися на сільській дорозі. З обох боків простяглися поля, місто зовсім зникло, не було видно й знаку. Зникли теж туман і темрява; був ясний холодний зимовий день, і земля була вкрита снігом.
Скрудж озирнувся і, сплеснувши руками, скрикнув:
— Боже мій, та я ж тут ріс, я був тут дитиною!
Дух ласкаво глянув на нього. Його делікатне доторкання, хоч дуже легеньке та коротке, здавалося, все ще впливало на почуття старого чоловіка.
Скрудж почув у повітрі тисячі запахів, з ними зв'язувались тисячі давно забутих дум, надій, утіх і турбот.
— Твої губи тремтять,— завважив дух.— А що це у тебе на щоці? Скрудж пробурмотів, заїкаючися, що то прищ, і попросив духа,
щоб він його вів, куди хоче.
— Чи ти пам'ятаєш дорогу? — спитав дух.
— Чи я пам'ятаю дорогу? — скрикнув Скрудж з запалом.— Та я міг би йти нею, зав'язавши очі!
— Дивно, що ти протягом стількох років не згадав про неї,— зауважив дух.— Ну, ходім!
Вони пішли дорогою. Скрудж упізнавав кожні ворота, кожний стовп, кожне дерево. Через деякий час з'явилося й село. Он місток, он церква, он в'ється річечка. Кілька коненят бігло підтюпцем, на них їхали хлоп'ята й перегукувалися з другими хлопцями, що сиділи на сільських візках, а поганяли коней господарі. Діти були дуже веселі; перегукуючися, вони сповняли широкі поля такими веселими голосами, що, слухаючи їх, саме повітря сміялося.
|
|
