|
— Але через що? Чому?
— А нащо ти оженився? — одповів Скрудж.
— Бо закохався.
— «Бо закохався!» — заворкотів Скрудж з таким презирством, немов йому показали єдину річ, ще дурнішу за «веселе Різдво».— Прощавай!
— Але ж, дядьку, ви й тоді, як я був нежонатий, не були в мене ні разу: нащо ж відмовлятися тепер моїм одруженням!
— Прощавай,— знов промовив Скрудж.
— Я нічого од вас не хочу, нічого у вас не прошу,— правив своє племінник,— чому ж нам не бути в добрій згоді?
— Прощавай,— проказав Скрудж.
Але не зважаючи на все це, племінник вийшов з хати, не промовивши жодного гнівного слова.
* * *
Пора було вже замикати контору. Скрудж з неохотою встав зі свого стільця, і по тому знаку писар зразу погасив свічку в своєму закамарку і надів шапку.
— Ви, певне, захочете бути вільні завтра цілий день? — запитав у нього Скрудж.
— Коли це для вас буде вигідно...
— Зовсім не вигідно, і це не по правді. Коли б я не додав вам півкрони, то ви б, напевне, сказали, що я вас кривджу?
Писар покірно усміхнувся.
— А тим часом,— провадив далі Скрудж,— ви не думаєте, що кривдите мене, бо я плачу гроші за цілий день даремно.
Писар зауважив, що це трапляється раз на рік.
— Хороша причина, щоб обкрадати людей кожного двадцять п'ятого грудня,— сказав Скрудж, защіпаючи своє пальто під саму
шию.— Ну та вже нехай буде завтра ваш день, але зате післязавтра приходьте якомога раніше...
Скрудж пообідав у похмурому трактирі, там, де він мав звичай завжди обідати, перечитав усі часописи, в кінці вечора втішався в товаристві своїх банкових книжок, а потім пішов спати.
Він жив у тій домівці, що колись належала його покійному товаришу. Це був ряд темних кімнат у здоровенному домі, що стояв у самому кінці маленького двора, де йому було дуже тісно. Здавалося, що цей дім, як був маленький і грався з другими домами в піжмурки, то й забіг у цей двір, а потім не знав, як йому звідти вийти.
|
|
