|
Тепер цей дім був такий старий та понурий, що, окрім Скруджа, ніхто в ньому не жив. Всі інші квартири наймалися в ньому для контор. Двір був такий темний, що Скрудж хоч і звик до нього, а все ж мусив іти по ньому навпомацки.
Скрудж пішов нагору... Закинувши голову на спинку крісла, він якось глянув на дзвоник, що давно висів у хаті без ужитку. Цей дзвоник був колись для чогось проведений з верхнього поверху. Зненацька він почав гойдатися; спочатку це дуже здивувало Скруджа, потім задзвонив голосно і до нього обізвалися дзвінки з усього дому. Вони дзвонили півхвилини, може — хвилину, але Скруджеві здалося, що цілу годину.
Потім усі дзвінки змовкли. Тоді в самому низу, в підвалі, щось забряжчало, немов хто волочив тяжкого ланцюга по бочках з вином у купця в льоху. Скрудж згадав тоді, що він чув, ніби привиди, з'являючись людям на землі, завжди тягнуть за собою ланцюги... Згодом двері з льоху відчинилися зі страшенним гуркотом, і Скрудж почув бряжчання вже виразніше в нижньому поверсі, потім на сходах, а далі коло дверей до його хати...
То була Марлеєва тінь у його звичайному каптані, у вузьких штанях і високих чоботях з китицями, що ворушилися так само, як кіска, поли від каптана і волосся на голові. Ланцюг, що тяг Марлей за собою, був прив'язаний йому до стану. Ланцюг той був дуже довгий і звивався, як хвіст. Він був зроблений (Скрудж це добре запримітив) із скриньок на гроші, з ключів, із замків, з конторських книг, паперів і з важких мішків з грошима. Все це було зроблене із заліза. Тіло в привида було таке прозоре, що Скрудж, дивлячися на нього спереду, міг бачити два ґудзики на каптані ззаду.
Скруджеві часто приходилося чути, що у Марлея «нема серця», але він до цієї пори не вірив усьому, та й тепер не вірив. Він пильно роздивлявся привида наскрізь і бачив, що той стояв перед ним; він почував на собі погляд його смертельно холодних очей і сам холодів од того; він роздивився навіть, з чого зроблена та хустка, що нею було підв'язане Марлеєві підборіддя. А все-таки він не вірив і боровся сам зі своєю уявою.
— Ну,— сказав Скрудж холодно й жорстко,— чого ви хочете від мене?
— Дуже багато,— відповів привид. Це був, безперечно, Марлеїв голос.
— Хто ви такий?
— За життя я був товаришем вашим — Яковом Марлеєм.
— Чи не могли б... ви... сісти? — спитав Скрудж, підозріливо поглядаючи на привида.
— Можу.
— То сідайте.
Навкруги привида була якась пекельна атмосфера. Скрудж не міг її почувати, але вона виявлялася у тому, що хоч привид сидів зовсім нерухомо, але волосся його і китиці на чоботях та поли від каптана коливалися, немов од теплого повітря, що виходило з печі...
|
|
