|
Скрудж зоставив Марлеєве ймення на вивісці. І після Марлеєвої смерті над дверима при вході в контору було написано: Скрудж і Марлей. Всі знали торгову спілку, що звалася «Скрудж і Марлей». Часом ми, несвідомі в торгових справах люди, звали Скруджа Скруджем, а часом Марлеєм, і він озивався на обидва ймення. Йому було однаково.
О! Скрудж був справжній «жмикрут»: він умів міцно схопити людину як кліщами, придушити, скрутити, згребти. Це був старий грішник — заздрий, жадний, твердий і гострий, як кремінь, але ніяке кресало не могло викресати з нього благородної іскри, скритний, потайний та самостійний, як той слимак. Через холод у душі і вся постать його немов заморозилась: ніс загострився, щоки зморщились, хода стала скутою, очі почервоніли, тонкі губи посиніли, а голос, хитрий та прикрий, скрипів. Холодний іній лежав у нього на голові, на бровах і на сухім підборідді. Скрудж всюди носив із собою той холод; в найгарячіші дні він морозив ним свою контору і не давав їй нагрітися хоч би на один градус навіть на Різдво.
Надвірний холод і тепло не впливали на Скруджа. Ніяка спека не могла зігріти Скруджа, ніякий холод не морозив його. Не булогвітру жорстокішого за Скруджа, снігу упертішого, дощу такого невблаганного, як Скрудж. Найгірша негода не могла знайти в Скруджеві такого місця, де б пройняти його. Злива, град, сніг, сльота мали тільки одну кращу за нього прикмету — вони бувають часами щедрі, а Скрудж ніколи.
Ніхто на вулиці, зустрівшися з ним, не спинявся, щоб привітно спитати в нього: «Як ся маєте, пане Скрудже? Коли ви зайдете до мене?» Старці ніколи не сподівалися від нього милостині; діти ніколи не питали в нього, котра година; ніхто ніколи за все його життя,— ні чоловік, ні жінка,— не попросив його показати дорогу. Здавалося, що навіть собаки сліпих знали Скруджа і, побачивши його, швидше тяг-ли своїх господарів куди-небудь під ворота або в двір, махаючи хвостом та немов бажаючи сказати: «Нехай краще не дивиться ніяке око, ніж має дивитися погане. Правда ж, сліпий господарю?»
Скрудж не звертав на все те ніякої уваги. Йому навіть подобалося протовплюватися дорогами людського життя, нехтуючи людським співчуттям.
Якось, перед одним з найкращих днів року, перед Різдвом, старий Скрудж сидів і працював у своїй конторі. Година була холодна, похмура. Туман аж проймав. Скрудж чув, як люди ходили надворі, крекчучи від холоду, плещущи руками та тупаючи ногами, щоб зігрітись. Годинник на вежі продзвонив тільки третю годину, а вже було зовсім темно; та й увесь день не виглядало сонце.
Скрудж не зачиняв дверей у своїй кімнаті, щоб наглядати за писарем, що переписував папери в сусідньому закамарку*, тісному та темному, неначе бочка. В коминку в Скруджа ледве горіло, а в коминку в писаря так мало було вогню, що здавалося, неначе там жевріла одна жарина. Але писар не міг підкинути вугілля, бо скринька з вугіллям стояла в Скруджевій кімнаті й кожний раз, як писар увіходив туди з лопаткою, щоб набрати вугілля, господар казав йому, що, мабуть,
|
|
