|
|
ності, почав читати. Пізніше він напише: «Мені здається, я перетворився б на недоумка, коли б одна обставина цьому не завадила. У батька була невеличка бібліотека: «Дон Кіхот», «Робінзон Крузо»... Ці книги перешкодили згаснути моїй фантазії і моїм надіям... Ці книги були єдиною і незмінною моєю утіхою... Я читав їх так, ніби від цього залежало моє життя».
З дитинства Чарлз мріяв прославитися і сподівався, що саме так і станеться. Але в одну мить усі його мрії було зруйновано. Батько зовсім збіднів (він був дрібним урядовцем) і потрапив до боргової в'язниці, а хлопець у свої дванадцять років несподівано став одним з обідранців, що з ранку до ночі наклеювали етикетки на баночки з ваксою (чорною маззю для чищення шкіряного взуття). Чарльзові здавалося, що цьому не буде кінця, але невдовзі його звільнили з роботи. Хлопець знову пішов до школи.
Юний Діккенс навчався з великим задоволенням. Його сучасники пригадували, що він вирізнявся з-поміж усіх розумом, гострим словом, артистизмом.
У п'ятнадцять років школу знову довелося залишити — тепер уже назавжди. І хоча Чарлз пішов зі школи, він не перестав навчатися. Юнака не влаштовувала посада клерка в одній з установ, тому він почав готуватися до роботи репортера — сам, без допомоги і поради. Увесь день він вивчав закони, а всю ніч — стенографію. Через деякий час його батько скаже: «Він сам себе виховав».
У дев'ятнадцять років Чарлз Діккенс став чудовим репортером. Чудовим, бо не міг собі дозволити бути будь-яким. Коли йшлося про роботу, він волів бути найкращим. І саме так намагався робити свою справу все життя.
|
|
