| |
— Ані руш мені! — закричав Сілвер.
— Слухай, Джіме Гокінсе,— ледь чутно прошепотів він,— ти на волосинку від смерті, ба навіть гірше — тобі загрожують тортури. Вони хочуть мене скинути. Та пам'ятай, що я обстаю за тобою. Я не збираюсь цього робити, але ти сказав кілька слів, і я передумав. Мене взяв розпач, що я так безглуздо програв і можу попасти на шибеницю. Але я побачив, що ти тямущий хлопець. І я сказав собі: «Заступися за Гокінса, Джоне, а Гокінс заступиться за тебе. Ти Джоне, його остання карта, а він, побий мене грім, він — твоя остання карта! Послуга за послугу,— сказав я.— Ти врятуєш собі свідка на суді, а він врятує твою шию від зашморгу».
До мене почало потроху доходити.
— Ви гадаєте, що ваша справа пропаща? — запитав я.
— Та вже ж бо, хай йому і грець! — відповів він.— Коли шхуна пропала, значить, нам світить шибениця, і квит. Тільки я глянув на бухту, Джіме, і побачив, що шхуна зникла, то хоч який я упертюх, а зрозумів, що наше діло швах. А ці хай собі радяться, всі вони — телепні й боягузи. Я спробую врятувати від них твою шкуру. Але слухай, Джіме, — я тобі, а ти мені: ти у свою чергу вирятуєш Довгого Джона від шибениці.
Мене це страшенно вразило: тож які мусять бути кепські в них справи, коли цей старий піратюга, їхній заводій, хапається за будь-яку соломинку!
— Що зможу, те зроблю,— пообіцяв я.
— То й згода! — вигукнув Довгий Джон.— Ти так певно це кажеш, що я маю тепер надію на порятунок.
Він пошкутильгав до смолоскипа, встромленого поміж купи дров, і знову розпалив люльку.
— Зрозумій мене, Джіме,— провадив далі Сілвер, повернувшись на своє місце.— У мене ще є голова на в'язах, тож я тепер на боці сквайра. Я знаю, що ти відвів шхуну кудись у безпечне місце. Не знаю, як ти це впорав, але я певен, що шхуна ціла. Гендс і О'Браєн, я здогадуюся, сплохували. Та я ніколи й не покладався на них. Зауваж собі: я ні про що тебе не розпитую та й іншим цього не дозволю. Я знаю правила гри й бачу, що програв. І я розумію, що твоє горою. Ти такий молодий та завзятий, що ми з тобою стільки б могли наробити!
Він націдив у кварту бренді з барильця і запропонував мені.
— Покуштуєш, братику? — І коли я відмовився, сказав: — То я сам вип'ю трохи, Джіме. Мені треба підживитися, попереду ще так багато клопоту. До речі, про клопоти: пощо це доктор віддав мені карту, Джіме?
Певно, на обличчі моєму з'явився такий подив, що Сілвер перестав розпитувати далі.
— А так, він дав мені карту,— додав він.— І щось за цим є, Джіме, щось є... — погане чи й добре.
Він знову ковтнув з кварти й похитав своєю великою головою, як людина, що сподівається найгіршого.
|
|
