|
Поки я отак приглядався до них і розмірковував, шхуна на хвильку пристала, і Гендс, ворухнувшись і стиха застогнавши, спробував сісти на попереднє своє місце. Почувши цей стогін, що свідчив про біль і смертельну слабість, та ще побачивши, як у нього одвисла щелепа, я мимоволі відчув жаль. Але жаль одразу зник, як тільки я згадав про розмову, що її почув, сидячи в діжці з-під яблук.
— Дуже поранено? — спитав я його.
Він буркнув, чи, точніше сказати, прохарчав:
— Коли б той лікар був на борту, він би вмент підняв мене на ноги. Та мені, бачиш, завше не таланить. А оцей пентюх,— він кивнув на пірата в червоному ковпаку,— він уже кувікнув. Та моряк з нього був ніякий... Стривай, а відки ти тут узявся?
— Я прибув на судно перебрати його під свою руку, містере Гендсе,— сказав я.— І прошу підлягати мені, як вашому капітанові, доки не буде інших розпоряджень.
Гендс понуро блимнув на мене, але не сказав нічого. Щоки його знову порожевіли, хоч він усе ще виглядав кволим і хилився набік при кожному поштовху корабля.
— Між іншим,— докинув я,— мені зовсім не подобається цей прапор, містере Гендсе. І, з вашого дозволу, я його спущу. Краще ніякого, ніж оцей.
Знову прошмигнувши під гротом до щогли, я смикнув за линву, спустив того проклятого чорного прапора й викинув його за борт.
— Боже, боронь короля! — вигукнув я, вимахуючи шапкою.— Геть капітана Сілвера!
Гендс, усе не підводячи голови, пильно й хитрувато стежив за мною.
— Я гадаю,— озвавсь він урешті,— я гадаю, кап'тане Гокінсе, ви б хотіли пристати до берега. То, може, побалакаймо про це?
— Тільки попереджую,— відповів я.— На Кідову стоянку я не збираюся вертатись. Я хочу вести шхуну в Північну бухту й там причалити до берега.
— Згода! — вигукнув він.— Не такий уже ж я бовдур, далебі. Хіба я не бачу, що програв, дав маху, і що ваше зверху? Хочете до Північної бухти? Ну що ж, мені не перебирати. Хай йому грім на голову, я допоможу вам довести судно хоч би й до моєї шибениці!
В його словах, як мені видалося, був певний сенс, і ми тут-таки дійшли порозуміння. Ще за три хвилини вітер уже мчав «Еспаньйолу» вздовж берегів острова скарбів. Я сподівався досягти Північної бухти ще до полудня, щоб увійти в неї перше, ніж почнеться приплив, а там уже стати в безпечному місці, перечекати, поки спаде вода, і зійти на берег.
Мене тільки непокоїв погляд Гендса, який пильно стежив за всіма моїми рухами на палубі, і дивна посмішка, що не зникала з його уст. У цій химерній посмішці відчувалося не тільки страждання і безсилля літньої людини, а й щось притамоване й зловісне, коли він так хитрувато посміхався й пас мене очима.
|
|
