|
мною, тільки від того слова лишився тепер самий слід, мов подряпина нігтем.
На цьому закінчилися події тієї ночі. Усі ми, випивши по ковтку спиртного, невдовзі полягали спати — усі, крім Джорджа Меррі, якому Сілвер помстився тим, що поставив вартувати й погрозився покарати смертю, коли чогось не догляне.
Довго ту ніч не міг я склепити очей. Мені було про що думати, Бог свідок: і про людину, яку я вбив, рятуючи своє життя, і найбільше про подиву гідну гру Сілвера, який намагався однією рукою тримати в покорі піратів, а другою хапався за всяку соломинку, аби врятувати своє нікчемне життя. Сам він мирно собі спав і голосно хропів. І хоч який він був пройдисвіт, а проте мене брав жаль за нього, що жив серед таких небезпек і був приречений на ганебну смерть у зашморгу.
Розділ XXX. НА СЛОВО ЧЕСТІ
Мене збудив — та, властиво, й усіх нас, навіть вартового, що аж підскочив, закунявши було коло дверей,— ясний дзвінкий голос із узлісся:
— Блокгауз, агов! Лікар іде!
І справді, то був лікар. Хоч я й зрадів, почувши його голос, та водночас і збентежився. Коли я згадав про власне самовільство, як я потайки втік від своїх, і до чого це призвело, в якій небезпечній компанії я опинився, мені стало так соромно, що я не міг глянути лікареві в обличчя.
— Тож ти тут, Джіме,— сумно мовив лікар.— Що посіяв, те й пожнеш, хлопче. Бачить Бог, мені не стає духу тебе ганити. Одне тільки скажу, любо це тобі, чи нелюбо: коли капітан Смоллет був здоровий, ти не насмілювався втікати. Але втекти, коли він лежав поранений і не міг завадити тобі — це таки нечесно, їй-Богу!
Визнаю, що при цих словах я аж схлипнув.
— Докторе,— сказав я,— прошу, не картайте мене! Я й сам уже досить себе картав. Життя моє висить на волосинці, і коли мене не вбили, то лише тому, що Сілвер вступився за мене. Повірте мені, докторе, я можу вмерти, і я заслужив смерть,— але я боюся тортур. Коли вони почнуть катувати мене...
— Джіме,— урвав мене лікар, і голос йому як стій змінився.— Джіме, я цього не можу допустити. Гайда через паркан і тікаймо!
— Докторе,— відповів я,— але ж я дав слово честі.
— Знаю, знаю! — вигукнув він.— Та що ж подієш! Я візьму всю вину й ганьбу на себе, хлопче. Але я не можу кинути тебе тут. Плигай сюди! Один плиг, і ми чкурнем, як антилопи.
— Ні,— відповів я.— Ви знаєте, що й ви так не зробили б. Ні ви, ні сквайр, ні капітан. І я теж цього не зроблю. Сілвер повірив мені, я дав слово, і я повернуся назад. Але, докторе, я ж не доказав ще. Коли вони почнуть катувати мене, я можу виказати, де стоїть шхуна. Бо ж мені пощастило, хоч і ризикуючи життям, забрати в них шхуну, і вона тепер на південному березі Північної бухти, саме на межі припливу, її можна звідти вивести.
|
|
