|
ловіки, а інші, пробігши невелику віддаль, потроху відстали і тепер ідуть назад, до багаття. Це трохи заспокоїло мене. Але остаточно я заспокоївся, коли побачив, що втікач набагато випередив своїх ворогів; було видно, що коли йому пощастить пробігти з такою швидкістю ще півгодини, вони ні в якому разі не впіймають його.
Не гаючи часу, я спустився драбиною вниз до підніжжя горба, схопив поставлені там рушниці, потім з такою самою швидкістю видерся знову нагору, спустився з протилежного боку і побіг навскоси до моря, щоб перепинити дикунів.
Тому що я біг униз по схилу горба найкоротшою дорогою, я скоро опинився між утікачем і його переслідувачами. Він продовжував бігти, не оглядаючись, і не помітив мене.
Я гукав йому:
— Стій!
Він оглянувся і, здається, в першу хвилину злякався мене ще дужче, ніж своїх переслідувачів. Я зробив йому знак, щоб він наблизився до мене, а сам пішов повільним кроком назустріч двом дикунам, які бігли за ним.
Коли передній наблизився до мене, я несподівано кинувся на нього і прикладом рушниці збив його з ніг. Стріляти я боявся, щоб не привернути уваги інших дикунів, хоч вони були далеко і навряд чи могли почути мій постріл, а якби й почули, то все одно не догадалися б, що це таке.
Коли один із переслідувачів упав, другий зупинився, очевидно злякавшись. Я тим часом продовжував спокійно наближатися до нього. Та, підійшовши ближче, я помітив, що у нього в руках лук і стріла і що він цілиться в мене, і мені довелося вистрілити. Я прицілився, спустив курок і вбив його на місці.
Нещасний утікач, дарма що я вбив обох його ворогів (принаймні так йому повинно було здатися), був до того наляканий вогнем і гуркотом пострілу, що втратив здібність рухатися; він стояв, як прикутий до місця, не знаючи, на що зважитись: бігти чи залишатися зі мною, хоч, певно, він волів би втекти, коли б міг.
Тут я помітив, що він увесь тремтить; нещасний, певно, боявся, що коли він потрапить до моїх рук, я зразу ж уб'ю його, як і тих дикунів. Я знову показав йому знаком, щоб він наблизився до мене, і взагалі всіляко намагався підбадьорити його.
Він підходив до мене все ближче й ближче. Через кожні десять-дванадцять кроків він падав на коліна. Очевидно, він хотів виявити мені подяку за те, що я врятував йому життя.
Я лагідно посміхнувся до нього і з найпривітнішим виглядом продовжував манити його рукою.
Нарешті дикун підійшов зовсім близько. Тут він знов упав на коліна, поцілував землю, притисся до неї обличчям і, піднявши мою ногу, поставив її собі на голову. Це, очевидно, мало означати, що він присягається бути моїм рабом аж до смерті.
Я підняв його і з лагідною дружелюбною посмішкою намагався показати, що йому нема чого боятися мене.
|
|
