|
одружений, як бачиш... Це ось моя дружина, Луїза, уроджена Ван-ценбах... лютеранка... А це мій Нафанаїл, учень третього класу. Це, Нафаня, друг мого дитинства! В гімназії разом учились! (Знову хлю пає носом.) Так, в гімназії! Пам'ятаєш, як тебе дражнили? Тебе дражнили Геростратом за те, що ти казенну книжку цигаркою пропалив, а мене Ефіальтом за те, що я ябедничати любив. Хо-хо... Дітьми були! Не бійся, Нафаня! Підійди до нього ближче... А це моя дружина, уроджена Ванценбах... лютеранка...
Товстий (сердечно). Ну, як живеш, друже? Служиш де? Дослужився?
Тонкий. Служу, милий мій! Колезьким асесором уже другий рік, і Станіслава маю. Платня погана...
Гена (він слухав, слухав і нарешті не витерпів). Не розумію, Архипе Архиповичу! Ну, для чого нам усе це? Що ж, думаєте, я встиг забути, про що вони тут говорили? А головне, я таки правий. Де ж тут серйозний смисл? Гумор — і все. Ні, ось якби той самий товстий раптом... раптом...
Професор. Ну? То чого ти замовк?
Гена. Якби раптом... Наприклад... Ага! Придумав! От, якби я міг все по-своєму повернути, тоді б ви побачили!
Професор. То що, що б я побачив? Ти можеш пояснити?
Г е н а. А те, що тоді товстий взяв би й запитав у тонкого одну річ...
Професор. Розумію. Нехай запитає. Поступаюсь тобі місцем — повертай сюжет по-своєму!
Г е н а. А що? І поверну!
На перший погляд нічого ніби й не змінилося. Тонкий продовжує розмову.
Тонкий. Так, тепер тут буду служити. Начальник, кажуть, тварюка, та чорт з ним! Звикну якось. У нього таке прізвище, як у тебе. Ну, а ти як? Либонь уже статський? Га?
Ось тепер уже ясно; зміни відбулися. Товстого ніби підмінили. Він наїжачився, і голос його став по-начальницьки басистий.
Товстий. Тек-с... Так це ви, отже, секретарем до мене призначені? Пізно, дорогенький, на службу з'являєтесь! Пізно-с!
Тонкий (лепечерозгублено). Вв... ви? Це ви? Я, ваше превосходительство... Я, ваше превосходительство... Дуже приємно! Друг, можна сказати, дитинства, і раптом вийшли в такі вельможі! Хи-хи.
Товстий (повільно, ніби диктує). Не — слід — запізнюватися!
Тонкий. Вибачте, ваше-ство, не міг вчасно прибути, тому що дружина, ось, хвора... Луїза ось... лютеранка... Не буде цього більше, вашество...
Товстий. Сподіваюсь, шановний. Сподіваюсь. Прощавайте. Завтра на службу прошу. Так-с.
Розмову закінчено. Товстий і тонкий можуть залишитись на своєму вокзалі. Гені вони більше не потрібні. Та дивно: зробивши те, що йому хотілося, він не поспішає святкувати перемогу.
|
|
