|
Професор. Ну що? Задоволений таким поворотом?
Гена. Навіть не знаю, Архипе Архиповичу. Ніби все правильно придумав, адже так було б серйозніше. Глибше! Тут уже не просто два якихось добрячка розмовляють, а... Бачили цього товстого? Він такий грізний! Відразу видно — самодур. Тут вже тонкому є чого лякатися: такий начальник йому спуску не дасть!
Професор. Однак, як я помічаю, ти чимось невдоволений?
Гена. Якось відразу сумно стало. Якось...
Професор. Можливо, ти хочеш сказати: примітивніше?
Гена. Саме так. (Самокритично.) Ні, я тут дав маху. Зізнаюсь.
Професор. Хвалю за чесність. Тільки чому — ти?
Г е н а. А хто ж іще?
Професор. Антон Павлович Чехов. Точніше, поки ще Антоша Чехонте... Так, так. Я не жартую. Те, що ти зараз побачив і почув,— це найперший варіант оповідання «Товстий і тонкий», який з'явився за підписом «А. Чехонте» у ясурналі «Осколки». У 1883 році. А вже через три роки Чехов повернувся до оповідання, переробив його і потім, пізніше, продовжував переробляти і редагувати.
Гена (його це повідомлення дуже підбадьорило). Ви серйозно? Отже, у самого Чехова так було? Тобто, я...
Професор. Не зазнавайся. Чехов же переробив оповідання, покращив його, а ти, друже, вчинив навпаки. Взяв прекрасне, досконале, відшліфоване — і в що його перетворив?
Гена. Але ж я хотів як краще! Серйозніше!
Професор. Гено, Гено! У тому й секрет, що перший варіант оповідання «Товстий і тонкий» одночасно і менш смішний, і менш серйозний.
Гена. Як же так може бути?
Професор. Дуже просто. Бачиш... А зрештою, для чого слова? На місце дії! На місце тієї дії, яка відбувається в остаточній редакції оповідання.
Чути звук, ніби перемотують магнітофонну плівку.
Тонкий (як ні в чому не бувало). Перебиваємось сяк-так. Служив, знаєш, у департаменті, а тепер сюди перевели столоначальником по тому ж відомству... Тут буду служити. Ну, а ти як? Либонь уже статський? Га?
Товстий. Ні, голубе мій, бери вище. Я вже до таємного дослужився... Дві звізди маю...
Тонкий (із ним, на відміну від товстого, відбувається така ж метаморфоза, що і в ранній редакції). Я, ваше превосходительство... Дуже приємно! Друг, можна сказати, дитинства, і раптом вийшли в такі вельможі! Хи-хи.
Товстий (дуже щиро). Ну, годі! Навіщо цей тон? Ми з тобою друзі дитинства — і до чого тут це чинопочитания?
Т о н к и й. Та як же ж... Що ви... Милостива увага вашого превосходительства... ніби життєдайна волога... Це ось, ваше превосходи-
|
|
