|
— Це для того,— наостанку пояснив Грігзбі,— щоб усім вдалося разочок плюнути в неї, зрозумів, Томе? Ну, давай!
Том укляк перед картиною, довго вдивляючись у неї.
— Та плюй, Томе!
У нього пересохло в горлі.
— Ану, Томе! Швидше!
— Але,— повільно вимовив Том,— вона ж гарна!
— Гаразд, я плюну замість тебе!
Плювок Грігзбі зблиснув на сонці. Жінка усміхалася Тому з картини лагідно й загадково, а він, відповідаючи на її погляд, чув калатання власного серця, немов йому у вухах звучала якась музика.
— Вона гарна,— повторив він.
— Йди вже, поки поліція...
— Увага!
Черга затихла. Щойно вони сварили Тома, що той занімів, тепер усі повернулися до вершника.
— Як її звати, сер? — тихенько запитав Том.
— Що, картину? Здається, Мона Ліза*... Еге ж, Мона Ліза.
— Прослухайте оголошення,— гукнув вершник.— За дозволом влади сьогодні опівдні портрет на майдані буде передано до рук тутешніх мешканців, аби вони могли взяти участь у знищенні...
Том і кліпнути не встиг, як натовп панічно заметушився, з криками й стусанами поніс його до картини. Почувся різкий звук роздертого полотна. Полісмени накивали п'ятами. Натовп ревів на все горло, і руки роздирали портрет, як шмат падалі зграя голодних птахів. Том відчув, як його просто жбурнули через розбиту раму. Він простягнув руку, безтямно мавпуючи* інших, ухопив клапоть маслянистого полотна і смикнув, видерши його, а потім упав, і стусани винесли його на край натовпу. Закривавлений, в пошматованому одязі, він дивився, як літня жінка жувала клапті полотна, як чоловіки трощили раму, ударами ніг розривали цупкі частини полотна, дерли їх на дрібне шмаття.
Лише Том стояв принишклий осторонь від розбурханого натовпу. Він поглянув на свою руку. Вона міцно притискала до грудей клаптик полотна, ховаючи його.
— Гей, Томе, чого ж ти! — гукнув Грігзбі.
Не промовивши й слова, схлипуючи, Том кинувся геть. Він біг за місто зруйнованою вибухами дорогою, полем, через неглибокий потічок, біг, не озираючись, і затиснута в кулак рука ховалася під курткою.
Надвечір він дістався до маленького села й проминув його. О дев'ятій уже був біля зруйнованої будівлі ферми. За нею, в тому, що лишилося від силосної башти, під накриттям, він почув звуки, з яких було ясно, що сім'я спить — сплять мати, батько і брат. Він поспіхом прослизнув тихенько у малі дверцята і ліг, важко дихаючи.
— Том? — з темряви почувся материн голос.
— Це я.
— Де ти віявся? — гарикнув батько.— Зажди, ось я тебе вранці віддухопелю.
|
|
