|
— Правильно! Всю цю юрбу, яка у Минулому верховодила у світі. От і маємо: стоїмо тут удосвіта в холоді, всередині все злиплося від голоду, самі живемо у печерах, і нічого нам не лишилося — ні курива, ні випивки, жодної розваги, крім оцих наших свят, Томе, наших свят.
І Том подумки перебрав свята, які їм випали за останні роки. Згадав той рік, коли вони порвали всі книжки й спалили їх на майдані, тоді всі реготали, мов п'яні. А на свято науки місяць тому, коли притягли останній автомобіль, вони кидали жеребок, і щасливчики могли по разу вгатити машину кувалдою.
— Чи я пам'ятаю це, Томе? Чи пам'ятаю? Це ж я побив лобове скло — скло, чуєш? Господи, який був розкішний звук! Трррісь!
Томові й справді почулося, як сяючим градом сиплеться скло.
— А Біллові Гендерсону випало розтрощити двигун. І як славно він з цим упорався, як вправно! Баццц! Та найкраще,— пригадував далі Грігзбі,— було тоді, коли руйнували завод, який ще намагався виготовляти літаки. Боже мій, яке це було відчуття — висадити його в повітря! — продовжував Грігзбі.— А потім ми знайшли друкарню і склад з боєприпасами й підірвали їх разом! Розумієш, Томе?
Том спробував уявити:
— Ага.
Настав полудень. Сморід зруйнованого міста ширився в спекотному повітрі, щось кублилося серед уламків будівель.
— Містере, те більше ніколи не повернеться?
— Що — цивілізація? Кому вона потрібна? Тільки не мені!
— А от я ладен дещо в ній стерпіти,— відгукнувся один із черги.— Було в ній щось і гарне.
— Дарма переймаєшся! — вигукнув Грігзбі.— То все одно пусте.
— Ет, не кажіть,— наполягав хтось із черги.— Ще з'явиться, от побачите, якийсь головатий і підлатає цивілізацію. Згадаєте мої слова. Та людина матиме чутливе серце.
— Не буде цього,— мовив Грігзбі.
— А я кажу — з'явиться. Людина, яка матиме чутливе серце до прекрасного. І зможе повернути нам, сказати б, обмежену цивілізацію, таку, щоб ми могли жити мирно.
— Насправді виявиться, що найперше — знову війна!
— А може, цього разу все буде інакше.
Нарешті вони вступили на головний майдан. У цей час до міста в'їжджав вершник, тримаючи в руці аркуш паперу. Посеред майдану виднілася обгороджена стрічкою ділянка. Том, Грігзбі й усі інші накопичували слину для плювка, просуваючись уперед,— рухалися з готовністю й передчуттям втіхи, широко розплющивши очі. Схвильований Том відчував, як прискорено калатало його серце, а земля під босими ногами здавалася йому розпеченою.
— Ну, Томе, тепер наша черга, пильнуй!
На кожному кутку обгородженої ділянки стояли полісмени — четверо чоловіків із жовтою поворозкою на зап'ястку, знаком їхньої влади над усіма іншими. Вони мали стежити, аби з черги не жбурляли каміння.
|
|
