|
— Том.
— Наш Том не схибить, плюне як слід. Чи не так, Томе?
— Ще й питаєте!
У черзі засміялися.
Попереду хтось продавав гарячу каву в надщерблених філіжанках*. Поглянувши туди, Том побачив маленьке палахкотливе вогнище й іржавий казанок, де шумувало вариво. Це не була справжня кава, її запарили з якихось ягід, зібраних за містом, і продавали по пенні за філіжанку, щоб зігріти шлунок, та негусто було покупців, бо мало в кого вистачало на це грошей.
Том вдивлявся поперед себе, де за поруйнованою вибухом кам'яною стіною зникав кінець черги.
— Кажуть, вона усміхається,— мовив хлопець.
— Атож, усміхається,— відповів Грігзбі.
— Кажуть, вона з фарби і полотна.
— Так. Тому мені й здається, що вона не справжня. Та, справжня, я чув, колись давно на дошці була намальована.
— Кажуть, їй чотириста років.
— Якщо не більше. Ніхто не знає напевне, який тепер рік.
— Дві тисячі шістдесят перший!
— Правильно, хлопче, так тільки кажуть. Брехня. Може, вже трьохтисячний чи п'ятитисячний! Хто знає? Довгенько тривала вся ця колотнеча. А нам дісталися самі кісточки та ратички.
Поволі просуваючись, вони човгали холодною бруківкою.
— Коли вже ми її побачимо? — непокоївся Том.
— Ще кілька хвилин, не більше. її відгородили, напнувши оксамитову стрічку на чотири мідних кілочки, за всіма правилами, щоб люди не підходили надто близько. І пам'ятай, Томе, жодного каміння. В неї заборонили жбурляти каміння.
— Гаразд, сер.
Сонце піднімалося на небосхилі дедалі вище, несучи тепло, яке змусило чоловіків поскидати страхітливу одіж та брудні капелюхи.
— Чому всі ми стоїмо у черзі? — роздумуючи, запитав Том.— Чому всі мусять плювати?
Грігзбі й не глянув на нього, він дивився на сонце, міркуючи, котра година.
— Ну, Томе, є купа причин для цього.— Він звично заклав руку до кишені, якої вже давно не було, шукаючи неіснуючу цигарку. Том бачив цей жест мільйон разів.— Тут вся річ у ненависті. Ненависті до всього, пов'язаного з Минулим. Скажи мені, Томе, як ми дожилися до такого? Замість міст — звалища мотлоху, шляхи від бомб ніби викорчувані, а половина полів уночі світиться від радіації. Ото я й запитую, Томе, хіба це не огидний безлад?
— Так, сер. Так воно і є.
— Тож-бо, Томе. Людина ненавидить те, що зламало її, покалічило їй життя. Така вже людська природа. Безглуздо, мабуть, та людина вже так влаштована.
— Тому ми ненавидимо всіх і все,— відгукнувся Том.
|
|
