|
На дванадцятий день нашого плавання ми перетяли екватор і знаходилися під 7°42° північної широти, коли на нас несподівано налетів шалений шквал, або, точніше сказати, ураган. Він налетів з південного сходу, потім почав дути в протилежний бік і нарешті подув з північного сходу і дув безперервно з такою жахливою силою, що протягом дванадцяти днів нам довелося, віддавши себе у владу стихії, пливти, куди гнали нас хвилі.
Не варто й говорити, що всі ці дванадцять днів я щохвилини чекав смерті, та й ніхто з нас не думав, що залишиться живим.
Якось рано-вранці (вітер все ще дув дуже сильно) один матрос вигукнув:
— Земля!
Та не встигли ми вибігти з кают, щоб довідатись, мимо яких берегів мчить наше нещасне судно, як відчули, що воно сіло на мілину. В ту саму мить від раптової зупинки всю нашу палубу залило такою несамовитою і могутньою хвилею, що ми були примушені зразу ж сховатися в каюті.
Корабель так глибоко застряг у піску, що годі й думати було, щоб стягти його з мілини. Нам залишалось одне: потурбуватися про врятування свого життя. У нас були дві шлюпки. Одна висіла за кормою. Під час шторму її розбило об стерно, а потім вона або потонула, або її знесло в море. Залишалася друга, але ніхто не знав, чи вдасться спустити її на воду. А проте роздумувати не було часу: кожної хвилини корабель міг розколотися навпіл.
Помічник капітана кинувся до шлюпки і з допомогою матросів перекинув її через борт. Ми всі, одинадцять чоловік, ввійшли в шлюпку і віддали себе на волю бурхливих хвиль, бо хоч шторм уже й притих, все ж таки на берег набігали величезні хвилі і море цілком справедливо можна було назвати шаленим.
Так несло нас милі* чотири, і раптом розлютований вал, високий, як гора, налетів з корми на нашу шлюпку. Це був останній, смертельний удар. Наша шлюпка перекинулась. Ми не встигли зітхнути, як опинилися під водою. Буря зразу ж розкидала нас у різні боки.
Неможливо описати той жах, який охопив мене, коли я опинився під водою. Я дуже добре плаваю, але у мене не було сили зразу виринути з цього виру, щоб перевести подих, і я ледве не задихнувся. Хвиля підхопила мене, протягла в напрямі до землі, розбилась і відринула геть, залишивши мене напівмертвим, бо я напився води. Я перевів подих і трохи опритомнів. Побачивши, що земля так близько (значно ближче, ніж я сподівався), я підскочив і з надзвичайною хапливістю попрямував до берега.
Але й тепер я ще не втік від розлютованого моря; воно знову кинулось навздогін за мною. Іще двічі хвилі досягали до мене і несли мене до берега, який в цьому місці був дуже положистим.
Остання хвиля з такою силою шпурнула мене на скелю, що я знепритомнів. Деякий час я був зовсім безпомічний, і коли б у ту хвилину море встигло знову схопити мене, я неодмінно б захлинувся.
|
|
