|
|
І він знову засміявся.
— Це буде так, наче замість зірок я дав тобі безліч дзвіночків, що вміють сміятися...
І він знову засміявся. Потім знову споважнів:
— Знаєш... сьогодні вночі... краще не приходь.
— Я тебе не залишу.
— Я матиму такий вигляд, наче мені зле... Наче я вмираю. Так уже воно буває. Не треба, щоб ти це бачив...
— Я не залишу тебе. Однак він був заклопотаний.
— Я кажу тобі це... і через гадюку. Не треба, щоб вона тебе вжалила... Гадюки ж злі. Когось ужалити для них утіха.
— Я тебе не залишу. Щось його заспокоїло.
— Правда, на другий укус отрути в неї не вистачить.
Тої ночі я не помітив, як він пішов. Він тихо вислизнув. Коли я наздогнав його, він ішов прудко й рішуче.
— А, це ти...— тільки й сказав він мені.
І взяв мене за руку. Але щось іще його тривожило.
— Даремно ти так учинив. Тобі буде боляче. Я буду наче неживий, а насправді це буде не так...
Я мовчав.
— Бачиш... Це дуже далеко. Я не можу забрати свого тіла. Це заважко.
Я мовчав.
— Але це все одно, що покинути стару оболонку. За старими оболонками нема чого жалкувати.
Я мовчав.
Він трохи занепав духом. Але все ж зробив ще одне зусилля:
— Знаєш, це буде гарно. Я теж зорюватиму. І всі зорі будуть наче криниці з рипучою корбою. І всі зорі дадуть мені напитися...
Я мовчав.
— Подумай, як буде чудово! Ти матимеш п'ятсот мільйонів дзвіночків, а я п'ятсот мільйонів струмків...
І тут він теж замовк, бо заплакав...
— Це тут. Дай мені ступити ще крок самому. І він сів на піску, бо йому стало страшно. Потім він сказав:
— Знаєш... моя рожа... я за неї відповідаю! А вона така квола! І така довірлива. Єдине, чим вона може захищатися, це чотирма жалюгідними колючками...
Я теж сів, бо мені підломились ноги. Він мовив:
— Ну от. Це все...
Завагався ще з хвилину і встав. І ступив лише крок. Я не міг ворухнутися.
Неначе жовта блискавка майнула біля його ніг. Якусь мить він стояв непорушно. Не закричав. Потім упав — повільно, як падає дерево. Повільно й нечутно, бо пісок приглушує звуки.
|
|
