|
«Він не усвідомлює, яка велика небезпека. Він ніколи не зазнавав ні голоду, ні спраги. Йому досить трошки сонця...» — помислив я. Проте він поглянув на мене і відповів на мої думки:
— Мені теж хочеться пити... пошукаємо колодязя...
Я втомлено розвів руками: це безглуздя — шукати навмання в безкраїй пустелі колодязя. І все ж ми рушили в дорогу.
Довгий час ми йшли мовчки: нарешті споночіло, в небі спалахнули зорі. Від спраги мене трохи лихоманило, і я бачив їх наче вві сні. А в пам'яті все лунали слова маленького принца.
— Отже, і ти знаєш, що таке спрага? — спитав я.
Та він не відповів на моє запитання. Він сказав просто:
— Вода буває потрібна й серцю...
Я не збагнув його слів, але промовчав. Знав, що розпитувати його не слід.
Він утомився. Сів на пісок. Я опустився поруч. Помовчали. Потім він мовив:
— Зорі прегарні, бо десь там є квітка, хоч її й не видно звідси...
— Авжеж,— відповів я, дивлячись на піщані брижі, осяяні місяцем.
— Пустеля гарна...— додав він.
— Знаєш, чому гарна пустеля? — спитав маленький принц.— Десь у ній ховаються джерела.
— Так,— сказав я,— йдеться про дім, про зірки чи пустелю: того, що являє собою їхню красу, не побачиш очима!
— Я дуже радий,— озвався маленький принц,— що ти згоден з моїм приятелем лисом.
Потім він заснув, я взяв його на руки й рушив далі. Я був схвильований. Здавалося, ніби я несу скарб, тендітний і безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого нема на нашій Землі. У сяйві місяця я дивився на його бліде чоло, на примкнуті вії, на пасмо чуба, що його куйовдив вітер, і казав собі: «Те, що я бачу, це лише оболонка. Найголовнішого не побачиш очима...»
Його розтулені вуста затремтіли в посмішці, і я сказав собі ще: «Найзворушливіше в цьому заснулому маленькому принці його вірність квітці, образ рожі, що сяє в ньому, ніби полум'я світильника, навіть коли він спить...» І я зрозумів, що він ще тендітніший і безборонніший, ніж здається. Світильники треба старанно охороняти: порив вітру може погасити їх...
Так я йшов — і на світанні побачив колодязь.
XXV
Колодязь, до якого ми прийшли, був не такий, як усі колодязі в Сахарі. Звичайно тут колодязь — просто яма в піску. А цей скидався на справжній сільський колодязь. Але поблизу не було жодного села, і я подумав, що це сон.
— От чудасія,— сказав я маленькому принцові,— тут усе наготовлено: і корба, і цебро, і вірьовка...
Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. І корба зарипіла, як старий флюгер, що довго іржавів у безвітрі.
|
|
