|
Маленький принц зіп'явся на високу гору. Раніш він ніколи не бачив гір, окрім трьох вулканів, що були йому до колін. Згаслий вулкан правив йому за стільчик. Отож маленький принц помислив: «З такої високої гори я зразу побачу всю планету і всіх людей». Але побачив лише скелі, шпичасті, шпилясті.
— Добридень,— мовив він про всяк випадок.
— Добридень... добридень... добридень...— озвалася луна.
— Хто ви? — спитав маленький принц.
— Хто ви... хто ви... хто ви...— відповіла луна.
— Будьте моїми приятелями,— мовив він,— я геть один.
— Геть один... геть один... геть один...— відгукнулася луна.
«Яка чудна планета! — подумав тоді маленький принц.— Геть суха, вся в гострих шпичках і солона. А людям бракує уяви... Тільки й повторюють, що їм кажуть... Квітка, яку я мав удома, завше озивалася перша».
XX
Довго простував маленький принц пісками, скелями й снігами і набрів зрештою на дорогу. А всі дороги провадять до людей.
— Добридень,— промовив він.
Перед ним був садок, повний квітучих рож.
— Добридень,— відгукнулися рожі.
Маленький принц поглянув на них. Усі вони скидалися на його квітку.
— Хто ви? — спитав він, уражений.
— Ми — рожі,— відказали квіти.
— Он як...— сказав маленький принц.
І почувся дуже нещасливим. Його квітка запевняла його, що вона на всьому світі одна така. А ось тут буяло п'ять тисяч таких самих квіток, лише в одному саду!
Він ще сказав собі: «А я гадав, що маю такий скарб — єдину в світі квітку, а то звичайнісінька рожа. Проста рожа і три вулкани заввишки мені до колін, і то один з них погас, певне, назавжди — цього замало, щоб величати себе принцом...»
Він упав на траву й заплакав.
XXI
Отоді-то й показався лис.
— Добридень,— мовив лис.
— Добридень,— звичайненько відказав маленький принц і озирнувся, та нікого не побачив.
— Осьдечки я,— озвався голос,— під яблунею.
— Хто ти? — спитав маленький принц.— Ти такий гарний!
— Я лис,— відповів той.
|
|
