|
|
— Мені пора,— сказав він королю.— Більше нема чого тут робити.
— Зостанься! — мовив король, неабияк гордий з того, що в нього знайшовся підданець.— Зостанься, я призначу тебе міністром.
— Міністром чого?
— Ну, міністром... міністром юстиції.
— Але ж тут нема кого судити!
— Хто зна,— мовив король.— Я ще не оглянув усього свого королівства. Я вже старий, для карети місця в мене нема, а ходити пішки я зморююся.
Маленький принц нахилився і заглянув ще раз на той бік планети.
— О, я вже подивився! — вигукнув він.— Там більше нікого немає.
— То суди сам себе,— відказав король.— Це найважче. Себе судити набагато важче, ніж інших. Якщо ти зумієш правильно судити самого себе, то ти справді мудрий.
— Сам себе я можу судити де завгодно,— сказав маленький принц.— Для цього мені нема чого тут жити.
Король нічого не відповів, маленький принц постояв у нерішучості, потім зітхнув і пішов геть.
— Призначаю тебе моїм послом! — гукнув услід йому король. І виглядав він дуже владно.
«Та й диваки оці дорослі»,— помислив маленький принц, пускаючись у мандри.
XIII
Четверта планета належала ділкові. Цей чолов'яга був такий заклопотаний, що коли прийшов маленький принц, навіть голови не звів.
— Добридень,— сказав маленький принц.— У вас погасла цигарка.
— Три та два — п'ять. П'ять та сім — дванадцять. Дванадцять та три — п'ятнадцять. Добридень. П'ятнадцять та сім — двадцять два. Двадцять два та шість — двадцять вісім. Нема коли прикурити. Двадцять шість та п'ять — тридцять один. Ху! А всього, виходить, п'ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять один.
— П'ятсот мільйонів чого?
— Га? Ти ще тут? П'ятсот мільйонів... вже не знаю чого... У мене стільки роботи! Я людина поважна, мені нема коли язика чесати! Два та п'ять — сім...
— П'ятсот мільйонів зірок? А що ж ти з ними робиш?
— Нічого. Я ними володію.
— Володієш зірками?
— Так.
— Але бачив короля, який...
— Королі нічим не володіють. Вони лише правлять. Це велика різниця.
|
|
