|
пишався мною... А у Флінта були ж одчайдухи з одчайдухів — сам диявол не наважився б піти з ними у чисте море. Що ж, я бо не хвалько, і ти сам бачиш, яка в мене товариська натура. Але коли я був за старшого матроса, старі Флінтові пірати слухались мене, мов ягнята. Ого-го, на кораблі старого Джона кожен знав своє місце!
— Правду кажучи,— промовив молодий матрос,— спершу, до цієї розмови, мені ваша справа була зовсім не до смаку, Джоне. Але тепер
— ось моя рука, я згоден.
— Ти хоробрий хлопець, та й метикуватий,— відповів Сілвер, так міцно тиснучи руку матросові, що аж діжка гойднулася.— 3 тебе буде такий джентльмен фортуни, якого ще не бачили мої очі.
Тільки тепер я почав розуміти зміст їхніх словечок. «Джентльменами фортуни» вони називали просто піратів, а розмова, що я її підслухав, була прикінцевим актом спокушання чесного матроса, можливо, останнього такого в команді. Невдовзі, однак, мені довелося переконатися в тому, що він не останній — це коли Сілвер тихенько свиснув, і до діжки підсів ще хтось.
— Дік уже пристав,— сказав Сілвер.
— О, я знав, що Дік пристане,— почув я голос стерничого Ізреєла Гендса.— Він не дурень, наш Дік.— Гендс пожував тютюн, сплюнув і мовив далі: — Послухай, Тулубе, я хочу знати одне: скільки ще часу мусимо ми тупцятися без діла? Присягаюсь, мені вже до смерті осточортів кап'тан Смоллет! Я хочу жити в кап'танській каюті, хочу їсти їхні маринади, пити їхні вина!
— Ізреєле,— сказав Сілвер,— у тебе ніколи не бувало багато клепок. Але слухати ти можеш,— принаймні вуха в тебе для цього досить довгі. Так ось що я тобі скажу: ти й далі спатимеш у кубрику*, працюватимеш скільки треба, не задиратимешся й не пиячитимеш, поки я не подам знаку. Покладись у всьому на мене, синку.
— Та я ж хіба що? — пробурмотів стерничий.— Я тільки запитую
— коли? Тільки й того.
— Коли, хай йому чорт! — зірвався Сілвер.— Ну, та гаразд, якщо хочеш знати, я тобі скажу. Якомога пізніше, ось коли! Ми маємо першорядного моряка кап'тана Смоллета, що веде судно, куди нам треба. Маємо сквайра й лікаря з картою, тільки де ця карта, я не знаю. Та й ти теж не знаєш. Так от, нехай сквайр і лікар знайдуть скарби й допоможуть нам перенести їх на судно, хай їм чорт! А тоді побачимо. Коли б я був певен у таких собачих дітях, як ви, я дозволив би кап'танові Смоллету провезти нас ще й пів зворотного шляху і тільки тоді почав би діяти.
— Я гадаю, ми й самі непогані моряки,— докинув Дік.
— Непогані матроси, ти хочеш сказати! — гримнув на нього Сілвер.— Ми можемо тримати курс. А хто зможе його правильно прокласти? Ви, джентльмени, всі до одного тут наплутаєте. Коли б моя воля, то я дозволив би кап'танові Смоллету довести нас назад хоча б до пасатів. Тоді нам уже нічого було б боятися хибних розрахунків і що доведеться видавати прісну воду по ложці на день. Тому я покінчу з ними на острові, тільки-но вони перетягнуть скарби сюди, на судно,
|
|
