|
|
|
|
|
|
|
|
|
Шандор Петефі завжди ніжно ставився до матері, безмежно любив її все своє життя, присвячував їй найкращі вірші:
У рідну сторону краяни йдуть, То що ж від мене неньці понесуть? Загляньте, земляки, до неї в дім, Коли шляхом ітимете моїм.
Скажіть, щоб сліз даремно не лила, Що син зазнав і щастя, і тепла, Та не кажіть їй, як я тут терплю, Бо серце бідній згасне від жалю...
Переклад Леоніда Первомайського
Безтурботне дитинство Петефі закінчилося з весняною повінню: дунайські води знесли батьківський будинок, знищили все майно. Петровичі залишилися без грошей і даху над головою, їм надали притулок знайомі. Шандору Петефі довелося перейти до іншої школи, де навчалися за державний кошт. Він недоїдав, спав на солом'яному матраці, ходив у зношеному одязі. Над ним насміхалися заможні однолітки.
З часом матеріальне становище сім'ї стало ще скрутнішим, тому Шандор був змушений залишити навчання. Спочатку Петефі працював у театрі. Юнак мріяв стати актором, але в театрі йому довелося розставляти декорації, виконувати різні доручення.
|
|
|
|
|
|
|
Згодом поет іде в солдати, сподіваючись не тільки врятуватися від голодної смерті, а й побачити світ, передусім побувати в Італії — країні, де народилися його улюблені поети: Данте, Петрарка, Горацій. Через півтора року Петефі був звільнений з армії, оскільки захворів на туберкульоз.
І знову починаються поневіряння: Петефі відновлює спроби навчатися, писати вірші, друкуватися. Щоб якось вижити, йому доводилося читати свої вірші в шинках за сяку-таку вечерю.
Врешті Петефі робить спробу змінити життя. «В одежі, крізь яку просвічувалося моє вихудле тіло, пішки, з кількома мідяками в кишені, з рукописним томом своїх віршів, я пішов у Пешт1. Уся моя надія була в цьому томику. Я думав: якщо продам його — все буде добре, а якщо ні — досить мені нарешті голодувати і мерзнути, усе мусить мати свій кінець»,— згадував поет.
|
|
|
|
|
|
Автограф Петефі
|
|
|
|
|
|
1Пешт — лівобережна частина столиці Угорщини Будапешта.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|