Переглянути всі підручники
<< < 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 > >>

 

вилизує слід, і зрозумів, який його чекає кінець, якщо... якщо він сам не вб'є вовка. І почалась одвічна трагедія боротьби за існування: хвора людина повзла, хворий вовк шкутильгав за нею — дві конаючі істоти волоклися через пустелю, чигаючи на життя одна одної. Якби це був здоровий вовк, чоловік, може, й змирився б зі своєю долею, але стати жертвою такої відразливої тварини, майже здохля­тини... — сама тільки думка про те сповнювала його огидою. Йому бу­ло бридко. Він знову почав марити; галюцинації туманили розум, просвітлі хвилини дедалі рідшали й коротшали. Якось він прочумався від хрипіння біля самого вуха. Вовк нез­грабно метнувся назад, не втримався на ногах і впав з безсилля. Кар­тина була кумедна, але він не сміявся. Він навіть не злякався. Йому вже було до всього байдуже. Проте думка на мить прояснилася, і він лежав, міркуючи: до корабля лишилось якихось чотири милі. Він протер затуманені очі: його обриси чітко вимальовувались вдалині, і човник під білим вітрилом розрізав хвилі, що блискотіли на сонці. Але йому ніколи не подолати останніх чотирьох миль. Він це знав і міркував про це спокійно. Він знав, що не проповзе й півмилі. І все ж йому хотілося жити. Було б просто безглуздо вмерти, витерпівши такі муки. Доля хотіла від нього аж надто багато. І, вмираючи, він відмо­вився скоритися смерті. Може, це було б божевілля, але, потрапивши в лабети смерті, він кинув їй виклик і відмовився помирати... Вовкове терпіння було незмірне, одначе таке саме незмірне було терпіння й у людини. Півдня він пролежав нерухомо, борючись із за­памороченням, чигаючи на звіра, який хотів ним поживитися і яким він жадав поживитися сам. Вряди-годи через нього перекочувались хвилі млості, він бачив довгі сни, але увесь час він чекав, що почує хрипке дихання і його лизне шорсткий язик. Дихання він не почув, але спроквола пробудився, відчувши, як шорсткий язик торкнув його руку. Він чекав. Ікла злегка стиснулись, потім здавили руку дужче, вовк зібрав усю силу, намагаючись устро­мити зуби в поживу, якої так довго чекав. Але й людина чекала дов­го: рука здавила вовчу щелепу. І поки вовк кволо пручався, а рука кволо тримала його за щелепу, друга рука поволі простягнулась і схопила звіра. Хвилин через п'ять чоловік усією вагою навалився на вовка. Але рукам бракувало сили задушити його. Тоді він притиснув­ся обличчям до вовчої горлянки, намагаючись її прокусити. Рот за­бився шерстю. Минуло півгодини, і чоловік відчув, як у горло потік теплий струмочок. Кров зовсім йому не смакувала. Він ковтав її, немов розтоплений свинець, насилу долаючи огиду. Потім він пере­кинувся на спину й заснув. На китобійному судні «Бедфорд» було кілька вчених — учасників наукової експедиції. З палуби вони помітили на березі якусь дивну істоту. Вона повзла до води. Годі було визначити, що то за звір, отож, як справжні дослідники, вони сіли у вельбот* і попливли до берега роздивитися зблизька. То була й справді жива істота, в якій важко було впізнати людину: сліпа, безтямна і звивалась на піску, немов велетенський хробак. Вона звивалася марно, майже не посуваючись

 

Переглянути всі підручники
<< < 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 > >>
Hosted by uCoz