|
Він їх з'їв сирими, ретельно розжовуючи, з'їв лише тому, що наказував розум. Чоловік усвідомлював: щоб вижити, треба їсти.
Увечері він піймав ще трьох пічкурів, двох з'їв, а третього залишив на сніданок. Сонце підсушило кущики моху, і він погрівся, випивши окропу. Того дня він насилу пройшов десять миль*, наступного, мандруючи вперед, коли відпускало серце, подолав не більше п'яти. Але шлунок анітрохи його не турбував — він собі наче заснув. Місця були вже зовсім незнайомі, оленів траплялось дедалі більше, як і вовків. їхнє виття раз по раз лунало над самотньою пустелею, а якось він побачив їх аж трьох — вони втекли з його дороги.
Ще одна ніч; уранці, міркуючи розважливіш, він розв'язав шкіряну шворку, що нею затягував лосячу торбинку. З неї полився жовтий струмочок зернистого золотого піску й самородків*. Він розділив золото надвоє; одну половину зав'язав у шмат укривала й заховав біля примітного кам'яного виступу; а другу згріб назад у торбинку. Він уже почав рвати останнє укривало, щоб замотувати ноги. Але рушниці не кинув, бо в сховищі на Дізі лежали набої.
День видався туманний, і того ж таки дня в ньому знову прокинувся голод. Він страшенно ослаб, йому паморочилося в голові, іноді так, що аж в очах темніло. Тепер він уже не раз спотикався і падав. Одного разу він звалився просто на куріпчине гніздо. Там було четверо пташенят, що вилупилися, може, напередодні — кожної з цих живих, тремтячих грудочок ледве стало б на один зуб; він з'їв їх жадібно, вкидаючи в рот живцем, вони хрупали на зубах, немов яєчні шкаралупи. Куріпка криком кричала, літаючи навколо нього. Вимахуючи рушницею наче кийком, він спробував прибити її, але вона спритно відпурхувала на безпечну відстань. Тоді він почав жбурляти камінцями й перебив їй крило. Куріпка кинулась навтіки, тріпочучи здоровим крилом і волочачи перебите, а він погнався за нею.
Пташенята тільки роздражнили його апетит. Він незграбно підстрибував, кульгаючи на хвору ногу, жбурляв у куріпку камінці й час від часу хрипко кричав, а то йшов мовчки, падав, терпляче зводився на ноги й протирав рукою очі, коли відчував, що підступає млість.
Погоня за куріпкою завела його на болото в долині, і тут на вогкому моху він угледів людські сліди. Сліди були не його, це він бачив. Мабуть, Віллові. Але зупинятися було ніколи, бо куріпка тікала далі. Спершу він спіймає її, а потім вернеться і роздивиться.
Він загнав куріпку, але й сам вибився з сил. Вона лежала на боці, важко дихаючи; він теж лежав на боці, віддихуючись, кроків за десять від неї, неспроможний підповзти ближче. А коли відсапався, пташина теж відпочила й метнулась убік, тільки-но він простягнув руку. Погоня почалася знову. Але тут споночіло — і куріпка втекла. Спіткнувшись, він упав під вагою клунка і розбив об камінь щоку. Довго лежав нерухомо, потім повернувся на бік, накрутив годинника та так і спочивав до ранку.
День знов був туманний. Половина останнього укривала пішла на стьожки дня ніг. Біллів слід відшукати не пощастило. Та це вже нічого не важило. Голод владно гнав його вперед. А що... що, коли Білл
|
|
