|
позбігалися люди, з натовпу чулися вигуки щирого захвату, радісний сміх, а царевич Філей уголос вихваляв Геракла, його розум і руки.
Довго вирувала вода, а тоді герой подався назад, до річки, завалив камінням рівчак, і вода знов пішла своїм плином. Усі стайні стояли чисті, вимиті водою, і останні промені призахідного сонця відбивалися в невеличких прозорих калюжах.
— А що, царю, програв? — весело крикнув Геракл до спохмурнілого Авгія.— Доведеться вранці твоїм пастухам відлічити мені десятину худоби, і я пожену її завтра додому.
— Чого поспішати, гостюй іще в мене в Еліді,— відказав знехотя цар.
— Ні, я не можу баритись. Адже Еврісфей уже придумав, мабуть, мені якусь іншу роботу.
— То тебе прислав сюди Еврісфей? — жваво спитав Авгій.— Чого ж ти тоді правиш із мене худобу?
— Хіба ми не закладалися? — ображено мовив Геракл.
— Авжеж, закладались, я тому свідок,— почувся дзвінкий голос, і царевич Філей став поруч героя.
— Припни язика! — заволав люто Авгій на сина.— Ану геть мені з-перед очей!
Та царевич незрушно стояв біля Геракла. І Авгій аж зайшовся криком:
— Гетьте звідси обидва! Гетьте обидва! Так цар Еліди втратив і гостя, і сина.
Царевич Філей подався до родичів на острів Дуліхій, а Геракл, як слухняний раб, пішов до Мікен.
Вислухавши його розповідь, цар Еврісфей недбало сказав:
— Чистити стайні — то зовсім не подвиг. Іди-но мерщій до Стімфалійського лісу та повиганяй звідти міднокрилих птахів.
ПОДВИГ ШОСТИЙ: СТІМФАЛІЙСЬКІ ПТАХИ
В Аркади, недалеко від міста Стімфал, у густому лісі оселилися дивовижні птахи. Здоровенні, більші за шулік, вони мали мідні дзьоби, такі ж пазурі й крила і сипали своїми перами, наче справжніми стрілами. Вони вбивали тварин і людей, бо живилися тільки м'ясом. Були то птахи Арея*, грізного бога війни.
Усі звірі, навіть вовки, повтікали із Стімфалійського лісу, життя в ньому завмерло, замовкли співучі пташки, незрушно і сумно стояли дерева. А згори без упину чулися бридке ґелґотіння тих хижих птахів та брязкіт їхніх металевих крил.
На ті звуки і йшов Геракл, бо всі стежки в тому лісі давно поросли вже травою. Довго продирався герой крізь густий чагарник і нарешті аж вільно відітхнув, добувшись до лісової галявини. Та не встиг він сісти на землю і бодай мить відпочити, як щось гостро задзижчало в повітрі й поруч у землю вп'ялося мідне перо.
Глянувши вгору, Геракл побачив вогненно-мідного птаха, що струшував на нього свої смертоносні пера. Герой мерщій напнув
|
|
