|
|
— Ви живете в цій частині Болівії, містере Гарріс?— спитала місіс Уелдон.
— Ні, місіс Уелдон, я живу на півдні, біля чилійського кордону, а зараз їду на північний схід, в Атакаму.
— Виходить, ми перебуваємо поблизу Атакамської пустелі? — спитав Дік Сенд.
— Саме так, мій юний друже, і ця пустеля починається за гірським пасмом, що височіє на обрії.
— Пустеля Атакама? — перепитав Дік Сенд.
— Так,— відповів Гарріс.— Ця пустеля — своєрідний край Південної Америки, від якої вона багато чим відрізняється. Це найцікавіша й найменш вивчена область материка.
— І ви їдете сам-один? — спитала місіс Уелдон.
— Я вже не вперше отак їду! За двісті миль звідси є велика ферма — асьєнда Сан-Фелісе, яка належить моєму братові. Я частенько в нього буваю в торгових справах. Коли ви схочете завітати туди зі мною, вас там приймуть якнайгостинніше, а також допоможуть дістатися до міста Атаками. Мій брат буде радий прислужитися вам.
Розділ XVIII. СТРАШНЕ СЛОВО
Вранці 18 квітня загін своїм звичаєм вирушив у дорогу. Ліс щодалі рідшав, дерева вже не росли непрохідними нетрями, а стояли окремими гайками. Чи не починалася це справжня пампа, про яку говорив Гарріс?
У перші години маршу не сталося нічого такого, що б занепокоїло Діка Сенда. І все ж він звернув увагу на дві обставини. Можливо, вони нічого не значили, однак за умов, в яких перебували мандрівники, не годилося нехтувати жодною дрібницею.
Дінго! Дінго став поводитися дивно.
Досі собака біг, опустивши носа до землі, обнюхуючи траву й кущі, начебто по сліду. Він або мовчав, або жалібно гавкав, ніби виказуючи біль чи жаль. А того дня Дінго наче хто підмінив: він гавкав дзвінко, сердито, навіть часом люто. Так він гавкав на «Пілігримі», коли на палубу виходив Негору.
У Діка Сенда виникла підозра, яку підтвердив старий Том.
— Дивно, містере Дік! — сказав він.— Дінго вже не обнюхує землю, як досі. Він нюхав повітря; шерсть на ньому настовбурчилась. Можна подумати, що він відчув поблизу...
— Негору, еге ж? — доказав Дік Сенд. Він схопив старого негра за руку й зробив знак, щоб той говорив тихше.
— Так, Негору, містере. Чи він, бува, не йде слідом за нами?
— Мабуть, так воно і є, Томе,— Негору не дуже далеко від нас.
— Але навіщо це йому?
— Або Негору не знає місцевості й тому не хоче згубити нас з очей, або...
— Або? — схвильовано спитав Том.
— Або ж він її добре знає, і тоді...
|
|
