|
1. Прочитайте епіграф до статті. Як ви його розумієте?
2. Як ви розумієте слова Джека Лондона: «Я зробив з людини об'єкт сво го поклоніння!»
3. Одного разу Джек Лондон так сказав про своє життя: «Мені страшно тепер подумати про те, з яким самозреченням я працював, і про те, яким я був бідним, як відчайдушно хотів пробитися, і ще — яким я був щасливим». Прокоментуйте слова письменника, спираючись на матеріали статті.
ЛЮБОВ ДО ЖИТТЯ
(Скорочено)
Хто добре жив і кинув все, лиш той здобуде гарту,— і виграти потрапить той, хто ставить все на карту.
Вони ступали, кульгаючи, до річки; на всипаному камінням березі передній заточився і мало не впав. Обидва були стомлені й виснажені, з облич не сходив вираз тупого терпіння, що його карбують тривалі знегоди. На спині вони несли важкі клунки, загорнені в укривала і підтримувані ремінцями, які вони накинули на лоби. Кожен ніс рушницю. Вони йшли, нахиливши низько плечі, а ще нижче голову, втупившись очима в землю.
— Якби нам бодай два патрони з тих, що в схованці,— промовив задній.
Голос його звучав одноманітно, байдуже, і передній, заходячи в молочно-білий потік, що шумував між камінням, не озвався й словом.
Слідом за ним у річку ступив другий. Вони не роззувалися, хоч вода була холодна, як крига,— така холодна, аж нили кості і дубіли ноги. Подекуди шумливий вир сягав їм до колін, і обидва вони втрачали опору.
Той, що йшов позаду, посковзнувся на гладенькому валуні, але в останню мить утримався на ногах, голосно зойкнувши від болю. Мабуть, у нього запаморочилась голова, бо, заточившись, він випростав вільну руку, ніби шукав на що зіпертися. Ставши рівно, він спробував зробити крок, але знов похитнувся і мало не впав. Тоді він поглянув на товариша, котрий навіть не озирнувся.
Хвилину він стояв нерухомо, ніби щось обмірковуючи, потім гукнув:
— Агов, Білле! Я підвернув ногу!
Білл шкандибав далі через молочно-біле шумовиння. Він так і не оглянувся. Товариш дивився йому вслід, і, хоч на його обличчі нічого не відбилося, очі засвітилися тугою пораненого оленя.
Білл вийшов, кульгаючи, на той берег і подався далі, не озираючись. Чоловік, що стояв серед потоку, дивився йому вслід. Губи його злегка тремтіли, і давно не голені руді вуса заворушилися. Він машинально облизав їх.
— Білле! — гукнув він ще раз.
|
|
